3

З першу про цю історія я почув від знайомого який особисто був знайомий з Леонідом Кантером, він дуже рекомендував її прочитати. По друге сама ідея якою перейнялись молоді мандрівники мене особисто захопила – донести стілець до океану!
Перші сімдесят сторінок цієї історії це напівдетективний сюжет в якому Льоня описує як його звинуватила в крадіжці одна дівчина в котрої він залишався на ніч. Скільки клопоту з поліцією, суддями та посольством принесла ця здавалось би невелика подія. Як читач бачу злість автора яку він показує в деталі описуючи цей інцидент приводячи навіть цілі стрічки переписки та пости постраждалої та Кантера, хоча хто з них постраждалий це ще питання! В загалі починаєш сам ненавидить ту дівчину яка не дає історії рушити далі, до океану і читач разом з Льоней повинен стирчати вже в ненависному Торонто. Може саме цього прагнув автор щоб помстись? Но напевно ні, далі по ходу історії він часто приводить цілі листи з електронної скриньки чи пости з блогів де показує неприховану правду, то як вони іноді сварились командами, то як ставляться до нього його товариші та супутники. Інший би не виносив всього цього на загальний розсуд, а ось Леонід виніс і з одного боку я тут бачу щирість, а з іншого все ж приховану жагу помститись, адже часто в цих постах самі автори перестають не дуже симпатичними – заздрісними та недалекими.
Вся книга майже це історія мандрівники Леоніда Кантера зі стільцем через дві Америки. Хоча він звісно був не сам, стілець несли багато людей. Йшло щось близько трьох команд з України, Росії та Білорусії, йшли різними тропами, часто самі, часто зустрічаючись щоб пройти якійсь відрізок шляху разом, передати стілець іншому і т. ін. По дорозі вони інколи збирались всі разом щоб провести якійсь тематичний фестиваль, за кожен такий фест відповідав окремий учасник команди. На цих фестах вони співали, танцювали, варили українську їжу, збирали кошти на подальшу подорож.
Інколи Леонід згадує минулі мандрівки к іншим океанам, нажаль книг про ті подорожі він не написав, а було б мабуть інтересно.
Що мене врази в постаті Леоніда.
По-перша це його енергія і завзятість з якою він кожен раз йде до своєї мрії та вміє акумулювати навколо себе людей та запалити їх таким ж азартом. Такі люди зустрічаються не часто і тому велике щастя напевно мати такого друга.
По-друге – автор мандрував зі своєю вагітною дружиною, яка народила (на хвилиночку) у таксі в самій Патагонії, тобто на краю світу, десь у богом забитій місцевості по дорозі в лікарню, а Леонід весь цей час знімав це на відео і лише в останню хвилину зміг відкинути камеру і підхвалити дитину коли вона народжувалась. Як на мене це доволі неправильно. У весь час подорожі з дитиною і Леонідом мандрували їх перша трьох річна донька – Магдалена і часто вона разом з батьком потрапляла в доволі складні обставини. З одної сторони це звичайно хороша школа, а з іншою надто часто і багато небезпек допускав до дитини тато.
По-трете – в спілкуванні Леонід напевно був не самою приємною людиною, но це нівелюється всім іншим.
По-четверте – автор іноді пише про вільні відносини між Діаною (дружина) та ним, вони іноді дозволяли ходити «на ліво», або займалися сексом у трьох з іншими партнерами. Цій стороні автор не так багато приділяє уваги в свій книжці, але деякі стосунки описує досить відверто.
По-п’яте – якось не в’яжеться в мене образ такого закоханого у життя чоловіка, який стільки зробив, стільки ще міг зробити. У якого підростає троє дітей за яких він відповідає і ось так вчинити – скоїти самогубство.
Частіше за все виникають питання – де знайти гроші на таку авантюру. Автор часто пише що мандрує з кількома баксами, і цьому я вірю. Бо більшість шляху він долає або автостопом, або пішки, або завдяки небайдужим перехожим. Якусь копійку вони заробляють на фестах які організовують, щось заробляють та статтях і т. ін. Так наприклад гроші на зворотній білет з Ушуайї в Україну їм купив їх друг.
Доречи стілець вони так і не віднесли, точніше не той який несли через всі країни обох Америк, той загубився десь на просторах Бразилії, а поставили на мисі Горн стілець доньки Магдалени, напевно щось крихітне. Но це не важливо (хоча і досадно), головне це шлях.
Із головних недоліків книги:
1. Відсутність нормальних фотографій і ілюстрацій, тещо є це – непорозуміння. Щось в дусі нескельних малюнків дуже поганої якості.
2. Відсутність опису цікавих місць та пам’яток, автор наводить враження про свою подорож, про то як посрав в пакетик, або про то як переспав з мулаткою чи як йому навішали звинувачення в крадіжці, чи то як в черговий раз потрапив у халепу чи тюрму. А де враження від Мачу-Пікчу, від Кордильєр і т.ін.
3. Нема лайфхаків для тих хто би захотів пройти тим же шляхом, простих порад як перетнути кордон, куди не слід йти, що не слід їсти і т.ін.
4. Після завершення не лишається відчуття піднесення, автор своєю книгою не надихає вчинити щось подібно, а навіть навпаки думається – «Та ну нах, щоб і я так страждав?!»

Книга на один раз, більше перечитувати не буду і не буду радити її взагалі іншими читати, хто як хоче. Для мене вона не стало відвертим відкриттям. Хоча від самої ідеї я в захваті, і мені сподобалась мрія цих людей, але не то як вони її подали.