Модест Левицький — об авторе

серед паризької богеми початку XX століття художниця Софія Левицька.

1885 року закінчив Кам'янець-Подільську гімназію [1]. Ще навчаючись у гімназії, 1881 року 15-річний Модест видав у Кам'янці-Подільському під псевдонімом «граф Біберштейн» 60-сторінкову книжечку «Граф Мотика» з підзаголовком «Народні перекази в Поділлі»[2]. Примірники цього видання зберігаються нині в Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського, Одеській державній науковій бібліотеці імені Максима Горького та Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі[3].

1888 року закінчив історико-філологічний, а 1893 року — медичний факультети Київського університету, де зацікавився ідеями народництва та революційно-демократичним рухом. Від 1893 — земський лікар Ананьївського повіту, потоваришував там з Є.Чикаленком; 1894—98 — повітовий лікар Ковеля, став другом і лікарем сім'ї П.Косача. Згодом — земський лікар у Боярці, тісно співпрацював з київською Старою громадою.

Вступив на медичний факультет з єдиним наміром — бути домашнім лікарем дружині Зінаїді, що хворіла на сухоти, та стати мужицьким «дохтуром», щоб пізнати життя[4].

Один із засновників Української радикальної партії (згодом — Українська радикально-демократична партія). Від 1905 — директор фельдшерської школи і притулку для покинутих дітей у Києві, 1906 — член редколегії газети «Громадська думка», член Київського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1906–1909), видрукував за сприяння останнього кілька своїх медичних брошур. 1907 оприлюднив свій перший збірник оповідань.

У 1909–1912 роках він жив у містечку Радивилові, де працював залізничним лікарем. Живучи в Радивилові, що між Львовом та Рівним, Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. У 1911 році за наполяганням письменника було отримано дозвіл від генерал-губернатора на проведення в Радивилові «святочної академії» на честь Тараса Шевченка. Але коли почалося декламування його віршів, поліція вдарила на сполох і учасників зібрання розігнала. У 1912 році Левицький улаштував у місті Кременці (тоді Радивилів входив до Кременецького повіту) виставку-продаж книжок, нелегально розповсюджував заборонені видання. У тому ж році письменника в адміністративному порядку вислали з Радивилова. Але він, оселившись у Білій Церкві, продовжував підтримувати листування з радивилівськими друзями. Наприклад, важливу роль у його житті відіграла дружба з хірургом Петром Дмитровичем Шепченком.

Від 1912 мешкав у Білій Церкві, в березні 1917 очолив там місцеву «Просвіту». Був ініціатором створення спілки «Просвіт» Васильківського повіту. У вересні 1917 року на першому Всеукраїнському з'їзді «Просвіт» обраний до центрального бюро товариств «Просвіта» від Київської губернії.

У 1917–1920 роках письменник підтримував ідею створення самостійної Української держави. 1918 зайняв посаду головного санітарного лікаря залізниць України, став директором культурно-освітнього відділу міністерства шляхів. Від січня 1919 — радник української дипломатичної місії в Греції, згодом — її голова.

Недостатньо досліджені такі сторінки біографії, як керівництво дипломатичною місією УНР у Греції, міністерством здоров'я уряду УНР на вигнанні (в Польщі), викладацька робота в Українській господарчій академії у Подебрадах (Чехія). Модест Левицький — також автор граматики української мови, науково-популярних творів із медицини.

Від 1920 жив у Відні. В серпні 1921 року у Відні М. Левицький та представник УСРР Кудря проводив перемовини з метою залучення української інтелігенції, що емігрувала в Австрію, до співпраці з радянським урядом та організації рееміграції в УСРР.

Пізніше мешкав у Тарнові (нині м. Тарнув, Польща) був міністром здоров'я Державного центру УНР на еміграції. Керував туберкульозним санаторієм для вояків Армії Української Народної Республіки (Закопане, Польща). 1922—27 — лікар і викладач Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина).

Від серпня 1927 — викладач української мови в гімназії «Рідної школи» (Луцьк). Земляки-сучасники називали його «батьком Волині».

Помер у Луцьку. Там і похований.

1901 року почав публікуватися в «Киевской старине», від 1902 — у «Літературно-науковому вісникові». 1903 поклав на музику низку віршів Б. Грінченка, Лесі Українки та ін. (збірку заборонила цензура).

Великий вплив на Модеста справили твори Лесі Українки, у фондах літературно-меморіального музею в селі Колодяжному на Волині є відомості про те, що він бував у неї, консультував її як лікар, читав свої оповідання. До речі, в основу деяких із них покладено радивилівські враження. Ось, наприклад, оповідання-бувальщина «Ніобея». Пізньої осені до єврейського заїзду в маленькому містечку на Волині приїхала група артистів. Одна з артисток, Настя, погано себе почуває, вона хвора. До того ж переживає за дочку Наталочку, яка тяжко занедужала і яку довелося залишити в Дубні, адже артисти мусять виступати будь-що. Настя має вийти на сцену, вона грає головну роль Ніобеї, і якщо відмовиться — її викинуть із трупи. До хворої викликали лікаря. Виступ усе-таки відбувся, Настя сподобалася глядачам, але, граючи роль матері-страдниці, котра втратила дітей, не знала того, що ще перед початком вистави надійшла телеграма про смерть дочки. Неважко здогадатися, що в ролі лікаря письменник вивів себе й описав те, що, очевидно, насправді сталося в Радивилові.

В оповіданні «Законник» дія відбувається в камері в'язниці. Один із затриманих, судячи з його розповіді, з Радивилова, де зовсім різні інтереси відстоювали українці та місцеві євреї, з одного боку, і російські чиновники, з другого. З'ясовується, що всіх затримано за агітацію напередодні виборів. Причому «истинно русским» людям, монархістам перепон у такій діяльності не створювалося. «От тобі й свобода виборів… — розмірковує один із затриманих. — Подався до Соколовського: як таки, кажу, чорносотенцям воля, а нам і рота роззявить не дадуть». Соколовський знався на законах, а тому сподівався подати заяву «про всі неправди на виборах, про всі шахрайства „истинно русских“». Однак врешті-решт скінчилося все тим, що й Соколовського було кинуто до в'язниці. Отже, цим оповіданням автор доводив, що в імперській Росії не може бути й мови про права людей інших національностей, адже на кожному кроці слова «агітатор», «крамольник», «жид» промовляються жандармами майже як синоніми. Радивилівська суспільна атмосфера початку двадцятого століття відображена і в інших оповіданнях письменника.

Автор соціально-психологічних оповідань, переважно із селянського життя та українських визвольних змагань, п'єс, спогадів, мовознавчих розвідок; перекладач творів Еркмана-Шатріана, Р.Джованьйолі, Е.-Б.Сінклера, С.Лагерльоф, Е.Ожешко та ін. Неопублікованими лишилися його «Спогади лікаря» (1888–1929), роман «Перша руїна» з часів владимирського і суздальського князя Андрія Боголюбського, переклади романів Г.Сенкевича, Б.Пруса та ін. Його оповідання «Законник» перекладено російською мовою (1912), «Злочинниця» — угорською (1968).