4.5

Ну дуже цікавий представник сучасної української літератури. Зізнаюсь, дуже важко віднести цей роман до якогось конкретного жанру. Трилер? Детектив? Фантастика? Як на мене – тут всього по-трошки. Звісно, в першу чергу, мене зацікавив сюжет та купа позитивних рецензій на книгу. «Атмосфера як у Кінга», «роман у найкращих традиціях Короля Жахів» - так, мене підкупило саме це.

При цьому, явно кінгівського стилю Павлюк не наслідує. Проте яскраві запозичення є. Як і натхненність Булгаковим (особливо!), Бредбері («Щось лихе насуває»), Метінсоном (його відоме «The Box»). Але нічого з перерахованого не завадило Ілларіонові Павлюку створити абсолютно самостійний та певно самобутній твір. Себто просякнутий містикою та релігією роман про мораль.

Не переказуватиму деталей та символів сюжету, яких у «Я бачу…» багато. Роман тримає і не відпускає з першої сторінки - прямо як головного героя, котрий все ніяк не може кинути своє розслідування (чи мова про Сізіфа?). Мову роману не можна назвати вишуканою чи вигадливою, але кожне речення абсолютно точно передає настрій і характер героя. Андрєві - солдатський сленг, Хар(ит)онові - роздуми про високе.

Сюжет роману яскравий та дуже динамічний. Події змінюють одна одну з надзвичайною швидкістю, проте усе направлене на наближення читача до розгадки - що ж діється у цьому Богом забутому (і справді) селі?! Під час читання виникає безліч теорій щодо розвитку подій, але точно половина з них виявляється хибною. Автор майстерно підкидає читачеві різні докази, але чи зможемо ми виокремити правду? Хто з героїв є ненадійним оповідачем? Хто всі ці люди, які виникають з нізвідки, але багато знають і про Андрія, і про мешканів (С)аду?

Ілларіонові Павлюку дійсно вдалось створити роман, який із впевненістю можна віднести до найкращих книг року. Справжній делікатес на письменницькій кухні – але виключно для поціновувачів.