4

Бразильська література – не найпопулярніший напрямок перекладів. Перший і єдиний раз ще при СРСР роман був перекладений російською у далекому 1960 році! Чесно сказати, після прочитання анотації у тому виданні, я трішки побоювалася читати. Аж надто неоптимістичний опис. Але Алуїзу ді Азеведу вдалося мене здивувати і навіть причарувати!

У старому перекладі назву O Cortiço переклали як «Нетрі». Оскільки мова про бідноту, то фактично воно так і є, але все ж це – вулик. Нагромадження невеличних будиночків «моделі» двері + вікно нагадує бджолині соти/стільники. А кількість їхніх пожильців, які знаходяться у постійному русі, лише додає картини. Каменярі, пралі, крамарі, майстри, продавці, нижчі канцеляристи і ще купа інших живуть у постоялому дворі. Бразильці та португальці, мулати та індіанці, чорношкірі та білі. Жінки, чоловіки, молодь та малі діти. Працьовиті, пиятики, ледацюги та паразити. Ранок починається з голосних криків праль та жінок, що кличуть чоловіків до роботи. Під палючим сонцем кожний виконує свої обов’язки, а під вечір, після чарчини кашаси, — танці, співи, ігри, розмови. Радощі й сум, щастя й горе. Всі живуть, як живуть, хтось нарікає на свою долю, хтось намагається вирватися, але всі вони – своєрідна родина, яка не потерпить чужаків чи зазіхань на територію. Чим не вулик?

Тут немає головних героїв, хоча історія розпочинається з історії про такого собі Жуана Романа, португальця, що приїхав у ці краї у пошуках кращої долі. Людина він не найкраща: хитра, скупа й злодійкувата. Йому все одно як він виглядає і чим живе, допоки у скрині (а потім у банк) течуть гроші. Це саме він, розпочавши з маленької крамнички, чесними і не дуже шляхами зміг назбирати достатньо, щоб почати будівництво маленьких будиночків для робочого люду. Саме він володарює над вуликом. Але так само головними можна назвати і рокову мулатку Риту Баіянку, і Леандру-«Мужичку», і Ауґусту М’якотілу з її чоловіком-поліцейським Алешандрі, і Леокадію, і стару Ізабел із її дочкою Голубкою, улюбленицею всіх, і жінкоподібного Албіну, і Жероніму із П’єдаді, і Бертолезу, чорношкіру рабиню, без якої сеу Жуан не зміг би аж так піднятися, і сім’ю Міранди, опонента Жуана, і Фірму, зухвалий капоейріст та злодій. Автор описує героїв та їх взаємини дуже колоритно і живо (чи то пак – натуралістично, адже був представником руху натуралістів): їжа, одяг, робота, музика/танці/співи, любов і секс (цікаво, чи були ці сцени цензуровані у далекому 1960 році?)

Як на мене «Вулик» - чудовий приклад бразильської літератури 19 століття. Прикро, що про нього ніхто не знає :(