5 Актуальна книга

На диво актуальна, ба більше – пророча книга.

Автор дає характеристику сучасних йому інтелектуальних трендів, які «дивним» чином» нагадують сьогодення.

Це не тільки класичне протиставлення «гречкосіїв та свинопасів» з одного боку та лицарів з іншого. Це ще і всі ті начебто сучасні тенденції, у тому числі трансгендерство та інші перверсії під прикриттям гуманності. Донцов називає це

Доба стародавньої правди своєї землі, що передирається назверх крізь намул інтернаціональних ідей, і – доба вчених гермафродитів, які «вселюдськими» ідеалами присипляють ту правду своєї землі...

Глава про «Модерне москвофільство» написана ще в 1913 році, але там описані прийоми, які використовуються для маніпуляції громадською думкою, в т.ч. з використанням «духовності» російської церкви. Це при тому, що сучасна РПЦ створена Сталіним у 1943 році (!) як маніпулятивний механізм і до цього часу використовується для ідеологічних маніпуляцій.

Загалом тексти, які входять до книги, написані не пізніше 1949 року, але є актуальними і сьогодні, особливо в контексті війни рф проти України.

Передбачав Донцов також всіляких аристовичей і особливо «дуети» «Арестович-Фейгін» !!!

Я пишу ці строки під час повітряної тривоги, а сьогодні ще була ніч без сну, тому що нашу громаду обстрілювали з повітря, - вибухи і зарево на все небо. Таке зло роблять військові злочинці з рф, яких благословляють клоуни в рясах з РПЦ.

Донцов аналізував думки не тільки українських, а і багатьох російських мислителів, зокрема, Достоєвського, Салтикова-Щедрина, Леніна та ін., а також європейських мислителів-свідків подій (Джілса Флетчера, фон Штадена та ін.). Зокрема розділи «Московська отрута», «Росія чи Європа та інші есеї» є цікавими як з пізнавальної точки зору, так і для формування об'єктивного уявлення про історичні події і ментальність російського народу.

Книга варта того, щоб бути уважно прочитаною багато разів.

Є три способи реагувати на дійсність. Перший – скоритися дійсності, бачити в ній – як Квітка-Основ'яненко в час кріпацтва – ідилію з квіточками, пташечками і травичкою – традиція царських слуг.
Другий спосіб –традиція інтернаціоналістична – голосіння, що світ «здурів» і «здичав». Відклик до «людського почуття», «братів-пролетарів», «братів-хліборобів», «братів-слов'ян», до «приспаної совісті» сильних, до розжалоблення їх сердець... Але, як писала поетка:
Прокляті ті пісні,
Що викликають сльози в переможця:
То сльози нільських ящурів.
(Леся Укранка)
І третій спосіб –опертий на традиціях, про які говорив я тут. Amor fati – зріднитися з добою, що «голодна, мов вовчиця». Вслухатися в її поезію, вчутися в її хвилюючий ритм, своє – чуже, поразка – тріумф. Знати, що не треба йти на приманку, ані в капкан, ані на «обітниці і асекурації». Відрікатися від «єретеків» і відступників своєї вірі. Не прислухатися до белькотіння фарисеїв, що викликають «зоологічний націоналізм» і «хижацьку психологію» - не плюгавити тих великих чеснот, які нам залишили великі предки.
І нарешті – як казав Величко – щоб «на останок, а найшкодливішеє» згадати – не нарікати на «обставини».Лише, як єпископ Серапіон з ХІІІ в., мужньо визнати, що «коли наша величність спокорніла», коли ми «стали посміхом народів», то це тому, що «ми самі звели на себе, як дощ з неба, гнів Божий».
Хто нарікає на обставини, той чекає спасіння від чуда. Хто винить себе самого, той спасіння шукатиме у власній душевній регенерації, у власній психічній відміні.