Рецензии на книги — Фоззи

Щодня беру нову книжку, а результат той самий. Усі вони про те, як людина може віднайти сенс життя, от тільки і життя там чуже, і люди.

Не так просто отыскать смысл жизни, когда сама жизнь давно осталась в прошлом, а дом престарелых - всего лишь место, где домыкивают последние дни никому не нужные старики. Главный рассказчик переселяется в приют в канун Нового года. Богдан Васильевич Ковтун - бывший учитель математики, жена его тоже была учительницей, но умерла. Сын с невесткой выехал в Израиль. Богдан Васильевич болеет, теряет вес, а хуже всего - забывает о действительности, переносясь мыслями в прошлое. Склероз вынудил старика продать дом, который мог дважды сгореть за одну неделю из-за забывчивости хозяина выключать плиту. Встретить Новый год среди чужих престарелых людей - не лучший…

«Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?»

Мені аж не віриться, що цю книгу написав Фоззі. Так, так, той самий наш Фоззі, якого полюбила ще за часів «Галопом по Європам». До речі, свій твір він присвятив Ігорю Пелиху, її ведучому, якого, на превеликий жаль, уже немає з нами. Не віриться не тому, що я сумніваюся в талантах Олександра, як раз таки навпаки. Просто «Червоні Хащі» книга про старість. А до старості нашому Фоззі ще далеко. Але як же він красиво описав почуття і внутрішній світ старих людей! Як тонко змалював грань між старістю і божевіллям.

«Червоні Хащі» - це будинок престарілих. Відправляючись туди добровільно, Богдан Васильович уявляв собі милу і пасторальну картинку затишного будиночку…

Я слишком многого ждала, гораздо большего желала от данного произведения. Что в аннотации, что в рецензиях эта история описывается так, будто бы автор смог рассказать всё, что нужно и даже больше о подымаемой теме. Я же ничего не нашла для себя в этой книге. Последние 20 телефонных страниц я читала несколько часов. Она ни в какую не хотела мне даваться. Я уже и не вспомню с какой такой книгой я настолько от души прокрастинировала в последний раз. Повествование ведётся от имени пожилого мужчины, Богда Ковтуна. Он вдовец и решает провести остаток своей жизни в доме престарелых, поскольку самостоятельно уже не справляется: забыл на огне картошку и чуть не спалил весь дом. Он продаёт своё жилище семье каких-то Дурслей, которые первым же делом спиливают ёлку во дворе, которую былые хозяева…

Є кілька тем у літературі, які завжди мене емоційно "тримають". Серед них - самотня старість.

Фоззі порушує саме цю тему в книзі із загадковою назвою "Червоні Хащі". На думку чомусь спадають канадські "Зелені Дахи", проте сюжет української книги значно менш оптимістичний.

Самотні люди опиняються в одному з будинків для старих, і їхнє життя постає перед читачем через призму сприйняття Богдана Васильовича, який обрав саме цей "сімейний" заклад, керуючись співвідношенням ціна/якість.

Для нього це злам усього, до чого він звик. На зміну самотньому мешканню у власному будинку приходить вимушене пристосування до співжиття з іншими старими, часто дивними на перший погляд.

Що далі просувається сюжет, то все більше дивує, наскільки насправді поверхово ми сприймаємо тих, хто поруч. Не такі вже прості…

Здавалося б, про що писати молодому музиканту? Про рефлексії (про це зараз пишуть усі, молодше 40), секс (я не проти сексу, я проти банальної вульгарності), ну і романтичні терзання (це вже сам Бог велів молодому письменнику). Але, вже після першого оповідання, розумієш, як ти фатально помиляєшся. Розповіді не про Фоззі, а про життя, таке знайоме всім тим, кого 90-ті застали хоча б у школі. Мені така тема не близька, тому книжка не викликала сильних емоцій.

З величезною повагою ставлюсь до творчості ТНМК і до самого Фоззі, але була здивована російською мовою. Тонкий гумор і легкість викладу думок приємно вразили. Посередині книжки з'явилась думка: "невже це писав співак". Але по закінченню читання дійшла висновку, що кожен має займатись своїм: співаки - співати, письменники - писати, а…

Достаточно интересная книга, читается взахлёб. Не получается читать по одному "разику" в день, т.к. начиная читать, остановиться невозможно. Книга бытовушная, но что самое главное - не скучная, много смешных моментов. Поднимает настроение в пасмурный день. На полке стоит 2ая книга Фоззи, так и ждёт оказаться в моих руках.

Цікава книжка, де історія починається на далекій Чукотці, а закінчується в невеличкому хуторі Миколаївської області. 

З перших сторінок ви опиняєтеся в суворому засніженому краї.

Туди вже простягла свої руки радянська влада, і тому життя місцевих зазнало значних змін. Їх давні традиції та устрій порушений, чукчи потихеньку спиваються...

Все як завжди, куди приходив Радянський союз - корінні жителі перетворюються на меншовартісних людей, стають рабами на службі місцевих чиновників, які в своє задоволення користуються всіма ресурсами.

Та попри всі зміни, у кожного народу існують свої давні традиції. Які незмінні при будь якій владі.

Ось, наприклад, якщо хтось під час полювання на моржа, впаде у воду, його не будуть рятувати. Бо дух води сам обрав собі жертву, і гнівати його ніхто не наважиться.

Т…

Нашему времени, вернее, безвременьи, не хватает героев. Настоящих, сильных, мужественных, отважных. А тем более -- нашей родине. Вот и становятся персонажами современных книг какие-то маргиналы: бомжи, наркоманы, гопники, проститутки, алкаши, офисный планктон. И как бы не пытались авторы приписать им хорошие качества, они остаются маргиналами по сути своей.

Плохо это или хорошо -- не возьмусь судить. Плохо, скорее всего, но вряд ли в обозримом будущем с этим что-то можно поделать. Не дозрело наше общество до героев. Нетути их. Но можно хорошо о них написать, что Фоззи продемонстрировал. Книга будет для тех, кто "Made in USSR" и "Powered by Ukraine". Эта страна уникальна до безобразия своим двуязычием, которое никому и никогда не искоренить, своим умением подставляться как Западу, так и…

Фоззі. «Червоні Хащі»

Вже кілька днів обдумую свої враження від книги Фоззі «Червоні хащі», вибач, хештег #що_читають_бібліотекарі, за запізнення. Автор взяв таку болючу і складну тему – таку як життя у притулку для літніх людей. Та не просто взяв, а безжально занурив нас разом з ГГ Богданом Васильовичем у саму типову яму безнадії і смиренності. Так склалося життя, нібито і непогано, і правильно прожите, що опинився наш дядько у Будинку літніх. З уявлення пасторального будиночку у затишному лісочку – майже нічого не лишилося. Тісні палати, несмачна їжа, утиски з боку адміністрації – ось це очікувало нашого інтелігента та вчителя. Та ось зі споду реальності, тобто калюжі із брудною водою вражень починає вимальовуватися небо (пам’ятаймо цей вислів про калюжі та зірки). Спочатку…

Книга о жизни в 90е- местами суровая, местами грустная, местами- забавная. Тут не будет про то, как Хуан полюбил Мари и свернул тысячу шей и голов, прошел сквозь моря и горы, что бы быть с нею. Нет, тут, безусловно, будет о любви, но правдиво- так, как оно есть в жизни. Тут речь и про то, как люди "поднимались" и про то, как иногда бывает больно падать с небес на землю. Вы увидите, как мальчики становятся... взрослыми мальчика, просто меняя игрушки. Как люди принимают обычные, жизненные решения. В "Винтре" не будет пафоса, не будет высокопарного слога, не будет всей этой мишуры, такой, к сожалению, привычной- тут житейские истории. Истории, которые могли произойти и со мной и с вами и с нашими соседями- обычными людьми. Но они тут настолько "сочно" поданы, что сомнений нет- чтение…

Досить класна книжка. Прочитав, не відриваючись, трохи більше ніж за день. Здалось, що головна ідея в тому, що по-суті всі люди однакові, і нема когось поганого або хорошого, просто обставини кожного заганяють в пенві рамки, з яких важко вирватись, і ті ж самі обставини змушують робити певні вчинки

Велетень. А якщо він ще й з білими очима? Це ви зустріли Гупала Василя. Це місто Васьки, Левка Триндуна та Премудрої. Влучні імена й прізвиська, дуже влучні. ⠀ Гупало Василь - з першого погляду звичайний козак-українець. Але Василь не простий, він вміє перетворюватися на велетня з білими очима, і це мене не здивувало після усіх книг, що я прочитав до цього. Спочатку я читав не про козацький розмір Василя, а про велетня. Спочатку я не зрозумів, що це за велетень, зате потім, коли побачив картинку, я не тільки зрозумів хто це, а й згадав пісню "Гупало Василь". ⠀ Триндун, я з самого початку зрозумів хто це (не по Імені, а по картинці). Його не налякало перше перетвореня Василя. Я б навіть сказав, що обрадувало. Триндун сміливий. І до речі, як і сказала Премудра з самого початку, це призвіще…

Закончились мои короткие каникулы, и времени на чтение осталось совсем ничего. Урывками, пробками, недосыпанием прочитала я «Ели воду из-под крана» Александра «Фоззи» Сидоренко, о котором я уже писала у себя на сайте. И вот что хочу сказать. Ещё при чтении «ДНК» больше всего мне понравился именно его слог и его рассказ, возможно, как раз из-за того, что от него я совершенно ничего не ожидала – ну вот не думаешь обычно о литературных глубинных талантах популярных исполнителей. Поэтому, как только мне представилась возможность наложить лапы на остальные книги из его послужного списка (что не так-то просто, если ты не в Украине), я тут же ею воспользовалась. Я вообще-то не самый преданный фанат сборников рассказов (боже мой, сколько же всего я не фанат – ни поэзию, ни бандитскую тематику,…

Не люблю книги «за житуху: родился-выпил-скатился», но у Фоззи получилось нечто иное. Ты понимаешь, что писатель воссоздает атмосферу, но не возвеличивает ее, что очень важно в рассказах подобного жанра. Она легкая, простая и поучительная.

Оказалось, что про наркоманов мне читается тяжелее, чем про алкоголиков, например. Но в "Иглах и коньках" не все про них. Тут также про дружбу, про семью, про амбиции. И про море. Во время чтения ощущался соленый запах Черного моря и припекало солнышко. Где-то в голове. Хочется сказать спасибо Александру за отлично подобранные цитаты перед каждым "разиком" во всех трех его книгах. (надеюсь, и в четвертой будет так же)). И отдельное спасибо за прекрасный тост. Мы с подругой без него теперь и выпить нормально не можем.

"Ну, шоб дети не боялись паровозов."

Начать можно с того, что ТНМК - моя любимая группа. И когда в 2009 году я узнала, что Фоззи написал книгу, я как бешеная после уроков помчалась на презентацию. Все тексты песен в группе пишет он, так что в его писательском таланте я не сомневалась. Скоро у него выйдет уже четвертая книга. И в связи с этим, я перечитывала три предыдущие. "Ели воду из-под крана" про простых людей и их истории, которые возможно происходили у вас за стенкой, или на школьном стадионе. Но истории не простые, а чаще всего поучительные. Это 90-е. Я тогда была слишком мала, чтоб участвовать в подобных историях, но от папы-милиционера наслушивалась. В общем, все правда! Так оно и было. И дай Бог, чтобы больше так не было.

Чудова книга Фоззі, як і його попередня «Червоні хащі». Просто і лаконічно, але сюжетна лінія змушує постійно читати і читати. Вже в першій чверті книги зрозуміло, що і як закінчиться і не зрозуміло, чому і навіщо автор продовжує розповідь. Але там ще сюжету і сюжету…Вважаю книжку хорошою, коли після прочитання її хочеться трішки помовчати і пустити скупу чоловічу сльозу. Ця книга саме така. 

Книга про то, что могло бы происходить( а, может, и происходило) в 80е годы в одном из районов Харькова(Новые дома). Тут тебе и первые "стенка на стенку", и детские травмы из за гоп-стопа, и смерть Цоя... И очень простой, доступный слог, хоть и достаточно "дворовый". Книга о каждом из нас.. о желаниях, страхах, о том, как хорошо иметь мастерку известной фирмы... о простых, в общем то, людях. Ностальгия, такая детская и добрая- ведь многие из нас жили рядом с героями книги(а кто то и был ими).. Книга, после которой думаешь про "улицу в три дома, где все просто и знакомо"....

На сей раз Фоззи знакомит нас со связанными историями разных (или не таких уж и разных?) людей. Но опять это ощущение вовлеченности. Как будто ты наблюдаешь за всем со своего окна. Кто-то ругается с женой, кто-то хоронит отцов, кто-то страдает от несчастной любви, у кого-то жизнь как сказка, а кто-то и во сне отгребает реалий. Кто-то пошел по бандитской линии, а кто-то так и остается "лохом" на побегушках. Но как говорит сам автор:

Ну, типа, не мы такие - жизнь такая. Хорошие, в принципе, ребята, которых ветряк поразбросал.

Привлекают меня такие истории. Про простых людей с непростой жизнью. Читаешь, и думаешь, что не так-то у тебя все плохо. Можно жить.

Надо было Фоззи ограничиться первой книгой. "Зимний спорт" -- откровенно вымученная и плохо написанная книга. По правде говоря, уличного говора и разговоров за "пацанскую жизнь" и так вокруг чуть более чем хватает. Может, это будет интересно современным этнографам харьковских микрорайонов или мальчикам из хороших семей для ознакомления с жизнью простых смертных. Ну, пацаны с района тоже заслуживают своего места в истории.