Цитаты из книги Синдром листопаду

Співчуття - це явище неприродне, людська мутація. Ніякий лев не ставить себе на місце антилопи чи її дитинчат - бо здуріє, поки обдиратиме м'ясо з кісток. Ні, антелопа не з його зграї, тож нема чого!

Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи – а чому б ні – щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина – просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або – на іншому.

...У новинах було ще щось, крім Євро. Та я справді змінився - я не слухав, і не слухати було легко. Це взагалі природно - не слухати новини. Немає такої потреби у людини, навіть Маслоу ніде не писав її у своїй знаменитій піраміді.

Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи – а чому б ні – щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина – просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або – на іншому

... Раптом стало так тепло, ніби я вдома, навіть не там, у квартирі, яку я покинув після смерті бабусі, а десь зовсім вдома, де затишно і завжди на тебе чекають, із чимось смачненьким, мабуть, до гарячого чаю, вже налитого в білі горнята. Від цього тепла я розтанув і сказав, сам із подивом вслухаючись у свій дорослий…

Дихати. Повітря все менше. Двір раптом потемнішав і закружляв довкола мене, ніби я – один із тих нещасних, що вмить пожовтіли й одірвалися від своєї гілки. Я кленове листя, і старі фотографії, і все, що вже не відновиться. Я лечу, кружляючи, до землі. Тиша. Жовте листя ніколи не приростає до гілок знову. Ніколи. Знову.…

Жодна швидка не приїде за вами, і жоден дзвін ніколи не буде по вас дзвонити – кажуть, така віра творить дива, принаймні у цьому мене запевняв не один знайомий оптиміст: головне в житті – не думати про погане. Думки ж бо матеріалізуються... Принаймні ви будете щасливі, аж до останнього. І це ваше щастя важить так багато,…

І світ ковтає таких, як ти. Так само, як океанські хвилі ковтають ракушки і маленькі човни. Варто лише такому човну замислитись над чимось, поринути в тишу, коли вимкнено радіо і ніхто не травить анекдотів із помічником капітана на вузенькій кормі, і – налітає шторм. А може, й не налітає. Можливо, світ ковтає таких тихо,…

Так коли одного разу вже береш на себе занадто багато, втрачаєш віру у свою відокремленість. Світ огортає, приймає, і вже й не відрізняєш... не відрізняєш себе від чужого, ближнього від дального, злість від відчаю, а відчай... від справедливості? Я не знаю, справді не знаю, але просто — не відрізняєш.

А я боюсь знову провалитися у дивні сни. Чужі. Знаєте, своїх боятись не варто – вони лікують, виводять біль, як гній із запаленої рани, так що на ранок лише маленький сухий шрамик. Боятися варто чужих. Якщо вони прийдуть, чужі сни, ну що ви тоді зробите?